Компаніче́нко Тара́с (Київ) Кобзар, бандурист та лірник, керівник ансамблю ,,Хорея Козацька,, заслужений артист України. З 2008 р. виконує та реконструює традиційний кобзарсько-лірницький репертуар в супроводі кобзи О.Вересая, старосвітської бандури та колісної ліри. Значну частину репертуару становлять епічні твори — думи, так звані «запорозькі пісні», козацькі псалми, лицарські пісні, невольничі плачі, богомільні пісні, побожні псальми та канти, духовна та світська лірика. Витворені в ХІІІ-XVII ст. пам'ятки музики та літератури дожили віку, часом в фольклоризованому вигляді, в усній традиції (часом вони збереглись в рукописнім чи друкованому збірниках) та дідівські пісні.
Окрім сліпецького, старцівського чи дідівського репертуару виконує (як керівник ансамблю Хорея Козацька) пам'ятки старовинної музики та літератури Руси-України XV—XVIII ст. Твори на слова поетів XVI—XVIII ст. Д. Наливайка, Д. Братковського, І. Величковського, Т. Прокоповича, Г. Сковороди.
Бере участь на фестивалях «Країна мрій», «Трипільське коло» та ін.Давні музичні твори знаходить в архівах, бібліотеках, приватних збірках Європи.
відео з фестивалю Мамай-Fest
Кобзар і лірник Тарас Компаніченко — невтомний учасник міжнародних фольклорних фестивалів, на яких іноземцям дає майстер-класи українських танців і кобзарсько-лірницьких традицій.
Коли він співає бароккові пісні, то схожий на "спудея" Києво-Могилянської академії часів Петра Могили. А коли виконує романс XIX століття, стає гарним українським шляхтичем, на якого кинула погляд не одна панна. Видається, що Тарас органічний в кожній епосі.
Він — активний учасник національно-демократичних рухів початку 1990-х, а нещодавно — Помаранчевої революції.
- Коли я був маленький, тато подарував бандуру. З того часу себе без неї не пам'ятаю. Батьки докладали всіх зусиль, щоб син ріс в українському середовищі. Хоча вони й не належали до творчої інтелігенції, але були "технічними художниками" — кандидатами технічних наук. Тоді район Академмістечка в Києві, де ми мешкали, був своєрідним українським центром. Колись там жив поет Василь Стус та історик Ярослав Дзира. Оба боролися за те, щоб школа №200 зосталася українською. І ця українська школа дала добрі плоди. З її стін вийшли: Олександр Піпа з гурту "ВВ", Сашко Ярмола та Володимир Шестюк із "Гайдамак", історик мови Оксана Суховій, літературознавець Олександр Федорук, який досліджує Пантелеймона Куліша, а його брат Ярослав Федорук працює у Львівському відділенні Інституту української археографії та історіографії імені Михайла Грушевського тощо. Це було середовище, де співали українські пісні; таємно від усіх, в оточенні рідних і найближчих людей святкували Різдво та Великдень; один в одного переписували в товсті зошити "Марію" Уласа Самчука, "Бояриню" Лесі Українки, "Інтернаціоналізм чи русифікацію" Івана Дзюби, листи В'ячеслава Чорновола, на бобінах слухали вірші Василя Стуса та Козацький марш Євгена Адамцевича...
- Коли підріс, батько записав у музичну школу, де я був єдиним хлопчиком. Моя вчителька Людмила Твердохліб дуже любила мене і відповідально готувала в капелу бандуристів. Ми виконували Баха, Черні та Войта, російські романси — їх до цього часу більшість пам'ятаю, радянські пісні. Щиро кажучи, я не любив бандуру. Мені хотілося на вулиці бавитися з хлопцями. У нас, у Святошино, була річка Жилка. Там бавилися у війну: був командиром, бігав з польовою сумкою... Мама переймала мене в яругах і приводила додому. А вдома примушували розучувати пісні. Якось я попросив учительку навчити українських пісень і ми разом з нею зіграли дуетом "Реве та стогне Дніпр широкий", "Думи мої, думи". А коли сам навчився підбирати на інструменті народні пісні, гра на бандурі стала захопленням! Згадував те, що чув від діда й баби. Шукав дуже гарні й невідомі пісні — було приємно виконувати те, що ніхто не співав. Боже, як хотілося всіх здивувати! Улюбленими піснями мого друга Славка Крикливого були "Несе Галя воду" чи "Ти ж мене підманула". А мені ще з дитинства вони здавалися примітивними. Прагнув віднайти щось українське, імпозантне! І це вдавалося. Я ріс, а тим часом батько виношував новий план — син повинен стати художником. Не знаю, яким чином вибір припав на містечко Косів Івано-Франківської області. З одного боку, батько беріг мене від Афганістану — Прикарпатський військовий округ завжди потребував художників. З іншого — я дійсно трохи рисував. І ось потрапляю в містечко, де інтелігенти, інтелектуали й навіть проститутки — все українське, тобто це середовище нормального українського бастіону. В казармі була дідівщина, і все ділилося на старших і "духів"! Спочатку мене також намагалися принизити, а потому з'ясувалося, що я — хлопець з бандурою! В Косові бандура — це епіцентр. Згодом я почав записувати стрілецькі та повстанські пісні. Місцеві мешканці нібито співали про козаків, але мали на увазі січових стрільців і воїнів ОУН-УПА. В цих піснях відчувалося щось таке... нове. Це була середина 1980-х. Вже виходив оновлений журнал "Україна", ми читали "Київ" і "Вітчизну".
Мене запрошували виступати в Клубі інтернаціональної дружби. І якось я заспівав "Думу про Леніна", а потім — пісню "За байраком байрак", яка в ті роки була заборонена, особливо в Галичині. За куліси прибіг керівник, схопився за голову і в розпачі кричав: "Тарасе, що ти накоїв! Це катастрофа!" Неприємності, звичайно, були, але катастрофи не сталося...
Потім я навчався у Львівському художньому інституті на факультеті мистецтвознавства у прекрасних викладачів: книголюба Якима Запаско, знавця епох ренесансу та бароко Володимира Овсійчука, спеціаліста іконографії й іконології Майї Білан. Коли перевівся до Києва, в Українську академію мистецтв, то зі здивуванням довідався, що лекції читає Платон Білецький. Пам'ятаю, що в дитинстві в мене була його книга "Український портретний живопис XVII–XVIII століть". Тоді він уже не ходив, був прикований до інвалідного візка, і ми приходили до нього додому. Я навіть своїх друзів приводив, щоб побачили живу легенду. У кожному вузі були свої сподвижники, які у ті часи відродили Україну.
Навчання в обох вузах допомогло мені науково підходити до підбору репертуару. Шукав старовинні пісні, щоб засвідчити, що в кожному історико-культурному періоді в Україні були достойні твори...
Якось художник-скульптор Олесь Баде привів мене до Миколи Будника в гості... Микола Будник, на жаль, вже небіжчик, став моїм учителем. Він показав техніку гри на старосвітській бандурі. Я просто закохався в інструмент, тому що тоді, знаєте, з юнацьким захопленням слухав багато музики й у всьому хотілося бачити всесвітню печаль і скорботу. Відчував, що бандура передає цю скорботу. Зразу переніс свій тодішній репертуар: тепер знані, а тоді такі маловідомі стрілецькі й повстанські пісні, колядки. Чомусь видавалося, що канти, скажімо, про прославлену Варвару, в порівнянні з космологічними колядками, примітивні, хоча й розумів, що це пам'ятник культури бароко.
А вже через свого учителя познайомився зі старійшиною Кобзарського цеху Георгієм Ткаченком. Георгій Кирилович був ландшафтним архітектором і прекрасним акварелістом. Спілкуючись із ним, усвідомив, що той був своєрідним містком між XIX і XX століттями. Він — людина епохи. Народившись наприкінці XIX століття, пройшовши через поневіряння, пошуки ідеалів, утвердившись у вірі, він залишився інтелігентом, який нам, молодим, передав справжні життєві цінності. Власне від нього в нас розуміння головного в кобзарській естетиці — автентики серця, тобто нефальшивої патетики.
«Моє життєве кредо — донести українцям їхню власну культуру. Всіма своїми концертами я хочу довести, що українці не варвари, а нащадки цивілізації. І мені найбільше болить, що правдиве шляхетне обличчя українців самі українці не знають», — часто повторює Тарас Компаніченко.
Сьогодні Тарас Компаніченко, крім сольних виступів, відомий як учасник та натхненник гурту «Хореа козацька». Його репертуар, що свого часу складався із патріотичних пісень вояків УНР та УПА, урізноманітнився раритетним пластом середньовічної та ренесансної творчості, втіленої в поезії Дмитра Туптала (духівника Івана Мазепи), Стефана Яворського (духівника Пилипа Орлика), сентименталіста Якова Щоголіва чи Данила Братковського. З цією співаною поезією Компаніченко багато їздить за кордон: на фестивалі та сольні концерти. Кожен його виступ — як театральна постановка: уявіть лицаря доби бароко у синьому жупані й золотом вишитому кутасику із козацькою лютнею. Такого Компаніченка навіть у кіно можна побачити: наприклад, в образі кобзаря в «Чорній раді» чи придворного музики у картині «Богдан Хмельницький».
