МЕНЮ САЙТУ
САЙТИ ДРУЗІВ
Статистика
Форма входу
Головна » Статті » Мои статьи

У моєї баби Ганни батько чумакував, а дід її...
У моєї баби Ганни батько чумакував, а дід її...

Небагато я чув про того діда Йвана, мого прапрадіда,— він переставився, коли бабуся Ганна ще зовсім малою була, а згадав я тут про нього лише тому, що у Ганни Олександрівни в capaї над льохом зосталась від мого прапрадіда, тобто від його дружини — чимала скриня, з прискриночком у ній — для грошей, для коралів, для ниток i голок,— добра ще скриня, на коліщатах, кована мережаним залізом зовні й гарно цяцькована всередині. По стінках — квітами. А на порепаному та полупаному віку скрині сяяла мальована картина.

I не така вже вона й трухлява стояла, пам’ятаю, та скриня, а тільки розсохлась вона сильно, і з неї не щезав світ божий, навіть коли в неї, бувало, залізеш i накриешся зсередини важен-ним віком, бо й віко те крізніло, та й заснований павутинням гонтовий дах погрібника світився наскрізь.

Meні вже сповнилось тоді років пять або й шістъ, i я частенько, якщо звідти не кирчали на мене попідсипувані весною квочки, ховався на дні тої скрині и не зводив очей з помальованого віка, що його я, наче ляду, спускав над собою, немовби поринаючи в інший світ, у світ чар-зілля (куди й ми з вами, читачу, вступаемо зараз, у цій химерній книзі), у світ казки, в той волошебний (як моя баба Ганна казала) світ, котрого я не забуду ніколи в житті та навіть i по смерті, бо ж вірю я, що стежка до образу Мамая не заросте й тоді, i не тому не заросте, що я його так добре випишу, а лише тому, що в нім, либонь, явлені будуть тi риси національної вдачі, ті величезні дива и пригоди, які прийшли в цю книгу від щедрот народу нашого, від його казок, пісень та дум, бувальщин та сміховин,— щирі дива, витвори духу народного, які житимуть разом з ним...

Дивлячись там, ізсередини, на віко скрині, на картину, нехитро намальовану на ньому, навіть я, малий i простодушний, уже починав тоді розуміти, чому прапрадід, помираючи, велів себе в тій скрині поховати,— не в труні, а в скрині! — бо, звісна ж річ, i найпевніший мрець, глипнувши згасаючим оком на тую картину, ожив би миттю та и помирати б уже не схотів...

Баба Ганна казала, буцім скриня не потрапила тоді в могилу з бувшим чумаком тільки тому, що батюшка не дозволив ховати Йвана в такій веселій домовині; i ще бабуся згадувала, як тоді вci вельми журились, не вволивши волі старого, бо в нього були, як тоді балакали, ще и окремі причини просити такої труни: мій прапрадід, казали, замолоду колись, іще років за сто до скону свого, здибався з героем тої чудової картини, що aнi гич не почорніла в скрині од кіптяви часу,— i все життя потім прапрадід молив бога, аби сподобив бодай раз та здибати Мамая Козака, того лукавого, дотепного, безлітно молодого.

Веселий образ Козака Мамая живе в народі вже не сотню літ. І не дві. І не три.

Якісь його сучасники свідкують про зустрічі з тим характерником-запорожцем у зовсім давні часи, десь при початку існування Січі.

Інші — з ним пліч-о-пліч воювались у війську славного Зіновія-Богдана Хмеля.

Ще інші стрівали його на шляхах України вже після того, як народився на світ Тарас Григорович Шевченко. Був серед них і мій прапрадід.

Отак ось він і ходив, либонь, по нашій пребагатій землі, мудрощів та хитрощів од віку набираючись, ходив і ходить, бо живий він, мабуть, і тепер, веселий і звитяжний образ, викликаний до життя в надрах минулих віків силою народної фантазії — не Хитрий Петро болгарський, не Ойленшпігель німецький, не Совесдрал польський, не Домишлян сербський, не східні дотепники — Мушфікі чи ходжа Насреддін, не румунські Пекале і Тендале, а наш-таки козак — Мамай, своєрідне втілення українського характеру, живущий образ волелюбності, стійкості та невмирущості народу, Козак Мамай, котрий на протязі століть, од нападників усяких одбиваючись, плекав одвічну мрію: не воювати, не гарбати, не ярмити нікого, а в себе вдома — риштувати, мурувати, будувати, - Козак Мамай - мандрівний запорожець, вояка і гультяй, жартун і філософ, бандурист і співак, бабій і заразом — монах, простодушний і мудрий чаклун, безстрашний лукавець, що його і в ступі товкачем не влучиш,— народний герой, котрого чи не споконвіку знають між людьми на Вкраїні, хоч об нім над Дніпром — ні казок не розказано, не складено й пісень.

Ні казок, ні пісень!

А прославили Козака простолюдні художники.

Обабіч славного Дніпра, по старезних козацьких та селянських хатах — на кленових та дубових полотнищах дверей, на кахляних грубах, на кованих скринях, на мальованих олійними фарбами полотнах, навіть на липових колодах вуликів частенько можна було бачити розмаїті парсуни Мамая, тисячі відмін його поличчя з новими раз по раз подробицями пригод, з новими щораз підписами, які вільно трактували діяння і вдачу героя, тисячі сюжетів, що підносили в народі славу Козака.Ще хлопцем бувши,— мені тоді сповнилось років вісімнадцять,— їздив я до Катеринослава (як звали тоді Дніпропетровськ), щоб розпитати про Мамая в Дмитра Івановича Яворницького, невсипущого шукача запорозької старовини, найвизначнішого історика Січі, що написав з десяток томів, присвячених історії Війська Запорозького, збирача пісень, казок та приказок, мовознавця, етнографа і драматурга, автора історичних повістей та оповідань, професора і академіка, котрий був другом і товаришем Іллі Юхимовича Рєпіна: Дмитро Іванович помагав колись великому російському художникові шукати в селах понад Дніпром типи й характери для його майбутньої картини «Запорожці пишуть листа султанові», він позував художникові задля образу писаря (в осередку тієї картини), він любовно схороняв десятки етюдів до тих самих «Запорожців» (я тоді їх бачив у його музеї)... Радянський академік Дмитро Яворницький у своїх безнастанних шуканнях був людиною непосидячою, і саме його заходами історія запорозького козацтва збереглася в своїй неповторній красі,— він був людиною видатної працьовитості, людиною великої душі, великої кебети, і я вважаю за щастя, що колись привелося мені тиснути його руку, розмовляти з ним і взнати про мого Мамая щось таке, що міг розповісти тільки він, цей поетичний і хитруватий українець, котрий і сам скидався інколи на того ж таки Козака Мамая.

Він тоді показував мені й зібрані в катеринославському музеї кілька десятків дверей, які сам учений познімав по старих козацьких хатах Наддніпрянщини, дверей, що на них були нові й нові одміни образів Мамая, мальовані простонародними живописцями XVI—XIX століть.

Багато я ще й потім бачив усяких парсун Козака, і кожен малював його по-своєму, як ось і я малюю свого Мамая тепер.

Всі вони були різні.

Але ж на всіх розмаїтих поличчях був один і той самий запорожець, Козак Мамай.

Той самий український характер.

Характер!

Народні художники малювали Мамая не в січі з ворогом, не верхи на коні, а в спокійній, споглядальній позі: тільки зброя лежить напохваті, тільки лиш кінь басує, а сам Козак, схрестивши ноги, спокійнісінько сидить під деревом,— бо ж він передусім був чоловік мирний, якщо, звісно, його не займали, якщо не

зазіхав ніхто на волю й славу простих людей України,— а коли вже й зачіпав Козака хтось, то зразки народного малярства часом являли нам і лють його розплати з ворогами.

Сливе всі портрети Мамая мальовано ніби дитячою рукою, бо й справді-таки, то був народу нашого дитячий вік,— а може, й зовсім не дитячий, а тільки не дійшло крізь лихоліття, майже нічого не дійшло до наших днів, крім хіба східнослов’янського дива-дивини — «Слова о полку Ігоревім» крім теплого мармуру труни Ярослава, крім чудових мозаїк та фресок київської Святої Софії, крім галицьких церков і замків, крім десятка літописів, крім купи книг, друкованих любовно в Києві, Острозі, Львові, крім безлічі мудренних візерунків на кераміці, на склі, на золоті, крім гострих діамантів гумору народного, крім шалу українських дум, крім вічно живої пісні...

Зрештою, старих і прастарих надбань народу України дійшло до нас таки чимало. Не лишилось тільки імен творців... Майже нема імен!

У інших на той час були вже Калідаса і Шота Руставелі, Арістофан і Навої, Шекспір і Рабле, Рафаель і Копернік, а ми, либонь, були ще зовсім молоді в ту пору, коли з’явилися в народі перші портрети Козака Мамая, але всі вони жили своє некоротке життя як витвори високого народного мистецтва, нехай ще не зрілі, нехай не досконалі, але живі й живі...

Чи не на всіх поличчях Козак Мамай — вродливий січовик, де трохи старший, де молодший, дядечко невеличкий, кремезний, чорнявий вусань, з козацьким оселедцем, у жупані — коли багатшому, а коли й простому, здебільшого з бандурою в руках, щира вдача — співак і музика.

На відмінах портрета мальовано всяке причандалля, котре вказувало на Козакові звички, діла й пригоди.,

Був там і встромлений у землю спис. А до ратища чи до якоїсь дубини прип’ято баского коня; на дереві - шаблюка, біля ніг -рушниця. І гаман. І шевська справа. І шапка-шлик. І порох у турячім розі.

Тут же — кварта і чарка. Казанок над вогнем. І ложка,— все, що козакові буває потрібно в поході.

Тут же — довговухий песик.

А над головою — грубезний жарт, солоний дотеп, словесна блискавка, виписані біля Козакового рота.

Трохи далі, на другому плані, бували часом і промовисті яви січового життя: розправа з ворогами, звитяга й пустощі, взаємне частування оковитою з михайлика чи коряка, а чи й побратимське чубіння з товаришем, а чи й повішений догори дригом враг і супостат...

Ще далі та вище, над головою в Мамая, подеколи бував і напис.

Часом у чесній прозі.
А то віршований.

Ось так, приміром:

Сидить козак у кобзу грає, Що замислить, то все має;

Або ще й так, у простоті душевній:

їхав козак полем та й отакувався,
Сів він під дубочком та й розперезався;
— Гей, бандуро моя золотая,
Коли б до тебе дівчина молодая
—Скакала б, плясала до лиха,
Що не один козак одцурався б солі міха,
Бо як заграє, всяк поскаче,
А після не один вражий син заплаче...
А то бувало в тих написах і таке:
Козак — душа правдивая, сорочки не має,
Коли не п’є, то воші б’є, а все не гуляє...
Хоч дивись, не дивись, та ба, не вгадаєш:
Відкіль я та як звали - нічичирк не взнаєш!
Кому ж траплялось хоч раз у степу бувати,
Той може і прізвище моє угадати.
А ти, як хоч називай, на все позволяю,
Аби крамарем не звав, бо за те полаю.
А якого роду я, то всяк про те знає,
Хто по світу ходить-блукає та долі шукає.
Я, козак-запорожець, ні об чім не тужу,
Як є люлька та тютюнець, то мені й байдуже!
Надію маю на мушкет, на ту сіромаху,
Що не ржавіє ніколи, на шаблю на сваху.
Як натягну ж лука я, брязну тятивою,
То від мене і хан кримський утіка з ордою..!

Завдавано чосу в тих віршах - коли туркам і татарам, що ласились на українські роздоли, коли панам-ляхам чи й своїм же, українським, дукам-срібляникам, перепадало там і єврейським загрібайлам-орендарям, крамарям та корчмарям, тобто всім утискачам і трйворогам простого люду: українського.

...А на малюнку в тій скрині, що схоронилася в бабусі Ганни, бравий Козак варив над багаттям кулешик, а внизу плівся мирний і цілком тверезий напис:

Ось так я в степу веселюся, Одним кулешем похмелюся.

I досі він блимає мені, той живий вогник під казанком, наче я й зараз лежу на дні старої скрині й заглядаю звідти в хмільний світ минулого, відблиски якого завше мерехтять наді мною в розумних, прегарних i прехитрих очах Козака.

Мерехтять i мерехтять тi очі наді мною.

Та й ви, читачу, вже бачите їх.



Джерело: http://Український химерний роман з народних вуст: «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і чужа молодиця». Київ: «Дніпро»
Категорія: Мои статьи | Додав: mamayfest (28.05.2009) | Автор: Олександр Ільченко
Переглядів: 1372 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання