Більшість оповідей та легенд про
характерників було записано в Україні лише в ХІХ ст., хоча саме явище
древнє, а перші згадки про них зустрічаються ще в літописах що
стосуються другої половини XVI сторіччя.
Не менше запам’ятались характерники й іншим народам, які зазіхали на наші землі. Турки до прикладу іменували їх «урус шайтан» (урус – руський, шайтан – чорт) і навіть лякали ними дітей.
Вірили, що характерника можна було вбити лише срібною кулею в серце – тому «урус шайтан» завжди першими йшли в бій, хоч на Січі їх був всього лиш один курінь.
Відомості про характерників падали в око
і багатьом польським історикам, а вірування про них були настільки
сильними, що навіть три століття потому ходили українськими землями і
були записані багатьма істориками та дослідниками козацтва і козацької
доби.
"Запорожці
були лицарі і великі галдовники. Куля їх не брала, на Дніпрі, було,
постелять повсть і ідуть. Катерина хотіла підвести їх під свою владу, а
вони не захотіли. Щоб показати силу, кинули повсть на море, взяли землі в
чоботи, горілки в пляшки і вирушили в Туреччину. Пливуть собі та й
співають”.
На війні козаки ворога не боялися, та й мали вони особливі секрети:
"А як вийдуть на вiйну, то iх б`ють
кулями, а вони собi й байдуже: пазухи порозставляють i збирають туди
кулi. "Та ну бий!” – кричить кошовий хлопцевi, а сам i без пiстоля i без
рушницi стоiть. "Пiдожди, батьку, наберу куль та тодi i пострiляю.”
Як відомо характерники вміли напускати
на ворогів «морок» або «оману». Про битву війська з турків з військом
російським, на допомогу якому приходить запорізький характерник,
читаємо:
"Запорожець пiдняв руки i пiймав ядро.
"Ось бач, каже, який гостинець! Ну тепер, каже, глянь на острiв: шо
там?” Глянув царь, аж турок сам себе руба, сам на себе пiдняв руку i
пiшов потоптом. Пiднялась велика курява, а потiм стихло. "Дивись тепер” –
каже запорожець. Глянув царь, аж нема нi одного живого турка, порубали
самi себе…”
Могли запорожці оману напустити на ворогів у ближньому бою:
"Там запорожцi бились з татарами… Як iх
сила, то вони покладуть усiх до одного, нi одного не випустять. А як
несила, то вони зроблять або рiчку, або лiс, такий лiс, що його нi
пройти, нi проiхати. Та тодi тi – татарва, то що наткнуться,
подивляться, а воно рiчка або лiс, та й назад. А пiсля як роздивляться, а
воно того нема нiчого. Отакi були тi запорожцi.”
Навіть відомий письменник і етнограф Пантелеймон Куліш увіковічнив такі спогади народні в романі «Чорна рада»:
"Да й згадав, як у старого Хмельницького
сидiв у глибцi такий, що ману напускав. "Що ви, – каже, – що мене
стережете? Як схочу, то лиха встережете мене! Ось зав`яжiть мене в
мiшок.” Зав`язали його да й притягли за трямки, аж вiн йде з-за дверей:
"А що, вражi дiти! Встерегли?”
І про відомого козацького характерника Сірка багато спогадів:
"Сiрко – це кошовий такий. Вiн такий був,
що дещо знав. Оце бувало вийде iз куреня та й гука на свого хлопця:
"Ану, хлопче, вiзьми пiстоль, стань там та стрiляй менi в руку!” Той
хлопець вiзьме пiстоль та тiльки – бух! – йому в руку. А вiн вiзьме в
руку кулю, здаве ii та назад i кине. Вони, тi запорожцi, всi були
знайовитi…”
Йому ж приписують здатність до оборотництва:
"Тодi зiскочив з коня, дав його другому
козаковi, а сам кувирдь – та й зробився хортом i побiг до татар… Як
стали тi татари вiдпочивати, то той хорт поробив iм так, що вони всi
поснули. Тодi вiн назад до козакiв та знову кувирдь – i зробився
чоловiком!”
Хоча про подвиги і можливості Сірка можна сміливо писати окрему статтю…
| 
